Сьогодні ми знову були разом — разом, щоб нагадати: ми пам’ятаємо, ми чекаємо, ми віримо

Традиційно захід розпочався «Колоною сердець», яка рухалася вулицями міста як символ єдності, підтримки та незламної віри в повернення кожного і кожної додому.

Особливим символом акції стала інсталяція «За родинним столом» — місце, що нагадувало про кожен український дім, де щодня чекають на своїх найдорожчих.

Під час заходу прозвучали імена тих, хто досі перебуває в полоні або вважається зниклим безвісти. Кожне ім’я — це людська доля, родина, яка живе надією, і серця, що не перестають чекати.

Зворушливою частиною акції стала спільна інсталяція «Полотно чекання та надії». На білому полотні учасники залишали найщиріші слова, продовжуючи фрази: «Я чекаю, щоб…» та «Я вірю…». Із цих простих речень народилася велика історія любові, віри та незламного чекання.

Особливої атмосфери цьому моменту додали вірш та голос Вікторії Краснопір «Тим, хто чекає…», а також пісня «Не забудь» у виконанні Лесі Бондарчук та Юлії Ейсмонт-Мігей.

Особливо болісними й водночас сповненими сили стали історії родин. До присутніх звернулися мама Максима Пігура та мама Максима Сокальського, поділившись своїм болем, надією та вірою. Пронизливо прозвучала й пісня у виконанні сестри Максима Пігура, яка торкнулася кожного серця.

Щиро дякуємо всім, хто сьогодні був поруч. Кожному, хто долучився до акції, підтримав родини, написав слова надії, мовчав під час хвилини пам’яті, співав Державний Гімн України та не дозволяє суспільству забути про тих, хто ще не повернувся додому.

Ми й надалі будемо говорити про наших полонених і зниклих безвісти доти, доки кожен і кожна не повернуться до своїх рідних.

Чекаємо. Віримо. Боремося. Пам’ятаємо.

Слава Україні!