ukhybezh-CNzh-TWnleneoetkadeitlvltnopl

«Якщо є мета, послідовний та постійний характер, терплячість і впертість, то можна навчитися всьому», – говорить
про зміну своєї професійної діяльності Геннадій Оріховський із містечка Баранівка на Житомирщині.

Восени 2014-го року він вперше сів за гончарний круг. До того багато років працював у будівельній сфері
у Житомирській та Київській областях, мурував груби та печі на замовлення. Якось із братом побував у
Національному музеї народної архітектури та побуту України і відтоді у голові засіла нав’язлива ідея спробувати
свої сили у гончарній справі. Перші півроку вивчав інформацію, годинами переглядав відео, потім власноруч
за зразком, інструкцією і рекомендаціями з YouTube змурував піч, за кошти із заощаджень придбав устаткування
і ще кілька місяців витратив на те, щоб напрацювати техніку.

Врешті чоловікові вдалося стати майстром гончарних виробів. Нині в асортименті має горщики різних розмірів
для перших і других страв, вази, глечики, тарілки, макітри, кухлі, чашки, чайники, турки для кави,
форми для випікання хліба та багато іншого.

Усе це можна придбати у господарчому магазині в центрі Баранівки щоп’ятниці, замовити із доставкою в інше місто,
ознайомитися під час виставок чи на сторінці Геннадія Оріховського в соцмережі. Ціни – демократичні. Чашки для кави
коштують 40 гривень, для чаю – 60 гривень, турка для кави 400-450 мл – 120 гривень, 3-літровий горщик – 300 гривень.



«Вперше гончарні вироби у великій кількості я побачив у Музеї просто неба у Пирогові. Був дуже вражений і після
повернення одразу поліз в інтернет вивчати цю тему. Такого гончара, аби піти й навчитися, поблизу не було. Дивився
відео від майстрів з усього світу – як працюють, яка їх техніка: збирав усе по крупинці. Десь півроку витратив
на вивчення теоретичного матеріалу, а коли видався момент і я вирішив зробити паузу в будівництві, одразу взявся
за практику, – згадує Оріховський. – Всю зиму сидів і псував глину, нічого не виходило. Щоденно робив по кілька
підходів, злився, психував, кидав все і знов повертався. Руки швидко втомлювалися. Не було кому підказати, що і
як правильно робити, але я впертий і наполегливий, тому не здавався до остатнього. Щось вдаватися почало лише через
місяців три. Навіть почав робити вази висотою близько метра. За технологією вони складаються із двох частин, які
з’єднуються і на повільних обертах загладжуються та стають одним цілим. На той час для мене це була вершина майстерності.
Здавалося, що коли зроблю такі, всіх здивую. І це насправді так і було. Вони були схожі на амфори.



Кавові чашки навчився робити десь через півроку. Якось до мене випадково потрапив гончар із Флориди, який перебував
у нашій країні з релігійною місією – проповідував і займався гончарством . Зустрів його у Полонному, запросив в гості.
Він продемонстрував свої вміння, а я свої. Виявилося, що ніде в світі він не зустрічав таку техніку як молочіння,
яку використовую я. Зокрема, після першого випалу глиняний виріб купається в домашньому молоці і випалюється ще раз,
але при нижчій температурі, тобто молоко запікається. У світі такого немає. Чорнодимлену, це яка випалюється
без доступу кисню, я бачив у багатьох країнах.



Молочіння є лише в Україні та, можливо, у деяких пострадянських країнах. Будівництво я закинув остаточно, у літній
сезон можу допомогти іншим з грубками або печами, але переважно увесь час йде на виготовлення гончарних виробів.
Реалізацією теж займаюся самостійно. Я не бізнесмен. Роблю всього потрохи, для душі, так би мовити, і щоб заробити
собі на життя. Також доглядаю хвору маму, тому доводиться все поєднувати».



Оріховський розповідає, що існує тисячі видів глини, багато з них випробував, у тому числі одну з найвідоміших –
зі Слов’янська. В основному усі використовують червону. Майстер із Баранівки віддає перевагу рідкісній білій глині
вторинний каолін. Каже, що звичайний каолін, який іде на фарфор, – пісний та не тримає форму. У родовищах, де його
видобувають, місцями трапляється жирна, масляниста біла глина. Вона водотривка, бо не має коефіцієнту розширення при
нагріванні. Її головна особливість полягає в тому, що при низькій температурі, порівняно з фарфором, спікається,
не пропускає воду і не розширяється при нагріванні. Таку глину бере у лісі в Полонському районі, вивезти її звідти
можна лише конем. До білої глини можна додавати й іншу, але не більше 30%.



«Будь-яка заводська глина боїться вогню. Я ж роблю вироби не тільки для краси, але й для практичного користування.
На кожен даю 100% гарантії. Мої турки можна ставити на газові плити, на дрова чи вогнище у похідних та польових умовах.
Таких продав вже напевно тисячу. Аналогів у нашій країні їй точно нема, слугуватиме роками, – продовжує Оріховський. –
На перший погляд всі вироби однакові, але насправді однакових просто не існує. Не роблю ніяких форм, шаблонів, все
вручну. До мене деякі люди приходять по кілька разів – купують вироби собі чи у подарунок. Роблю те, що користується
більшим попитом, на що маю замовлення. Простими словами – вжитковий посуд, який робили 100-200 років тому.



Глину треба накопати, привезти, далі повністю висушити, щоб могла розчинитися у воді. Промиваю її через сито, далі
у чанах і басейнах вона відстоються, осідає, стає густішою. Влітку може висохнути і дійти сама по собі, в холодну пору
викладаю її на спеціальні гіпсові плити розміром 40 на 50 см, товщиною 2 см. Плита забирає всю вологу і глина набуває
консистенції пластиліну, додатково вимішую, щоб вибити зайве повітря. На одну чашку йде близько 200 г глини.
Відважую кілька кульок і за пару годин на гончарному крузі роблю чашки, вони підсихають і наступного дня кріплю ручки –
петельки з глини.



Коли підсихає ручка, все залощується кварцевим чи морським камінчиком. Роблю виріб гладеньким, зашліфовую пори,
аби візуально було естетично і не пропускало воду. Залежно від розміру, виріб ще тиждень чи більше сохне, а далі
випалюється в дров’яній печі, а якщо дрібніше і потрібно швидше, то у електричній. Маю і таку, й таку. Випалюється
6 годин, при температурі не менше 1050 градусів і ще добу залишається і вистигає, поки не можна взяти в руки. Якщо
молочіння, то дістаємо і купаємо в молоці, запікаємо знову, але при температурі 370 градусів максимум. У мене є
електронний датчик, аби слідкувати за цим. Замовлення виконую за тиждень, якщо великі об’єми, треба трохи зачекати.
Додатково можна наносити певні орнаменти, візерунки, написи тощо. Доставку в інші міста практикую рідше, лише
коли можу бути впевнений, що все вціліє в дорозі».

Автор тексту Юлія Демусь




 

 




Go to top
JSN Boot template designed by JoomlaShine.com